Фінальний акорд The Nietzsche: Рецензія на останній EP "Finals."
— 7,5/10
Одного разу мені довелося писати рецензію на альбом одного вельми неординарного норвезького гурту, представників так званого авангардного металу, в основу якого закладено джазові мотиви, зокрема, соковиті партії саксофону. Знав би творець цього інструменту Адольф Сакс, подумалося тоді, як і в яких форматах через майже два століття буде звучати його винахід. Схожі думки про художні метаморфози під впливом часу прийшли і з релізом синглу "Shake Your Spear" одеських металістів The Nietzsche, що подарували поезії Шекспіра дуже невластиву його роботам суперважку маткорную оболонку. Ох, мабуть, накрутився ти у труні, Вільям...
За словами лідера The Nietzsche Євгена Тимчика, за третім ЕР "Finals." чекає тільки завіса. Щільна, непроглядна, як це зазвичай буває у кінці театрального дійства. Нібито саме це одесити підкреслили малопомітною, але настільки значущою точкою у назві альбому. Забігаючи наперед, фронтмен зазначає, що насамперед група в повній мірі представить диск публіці, можливо, навіть зніме п'ять кліпів до кожного з його треків, адже "Finals." для четвірки відчайдушних романтиків — особливий реліз, який зібрав нібито найпотужніші пісні формації за роки її існування.
Хоча, якщо розглядати платівку під іншим кутом, відкинувши маркетинг і ореол її значущості (часом навіть завищеної, надмірно пафосної), то у вашому плеєрі виявиться альбом, цілком відповідний очікуванням у контексті The Nietzsche. Ні більше, ні менше. Трохи хаотичний, цей згусток з п'яти різноманітних треків різко вривається до свідомості. Ці композиції місцями гранично важкі та емоційні, які при цьому цікаво доповнюють одна одну.
Вся сіль в тому, що трек-лист традиційно заснований на віршах знаменитих поетів, і ось вже третій раз поспіль гурту вдається зібрати воєдино абсолютно несумісні на перший погляд речі, в цьому випадку поезію російського модерніста Даниїла Хармса ("In Kharms Way"), роботи Едгара Аллана По ("Dreams 4/17"), Вільяма Шекспіра ("Shake Your Spear"), Емілі Дікінсон ("Emily (Wants The) D"), рядки українського дисидента Василя Стуса ("Vasyl"), а далі технічно огорнути їх вибуховими гітарними пасажами і потужним вокалом, який коливається від чистого голосу, до буквально істеричного реву. Цікаво, що деякі слухачі вловили у співі Тимчика манери Майка Паттона (Faith No More, The Dillinger Escape Plan), і, варто сказати, недаремно. Вокал дійсно є однією з перлин "Finals.", як і The Nietzsche в цілому.
Слухайте також: Альбом The Nietzsche "Live 201"
Сумбурний "Finals." відштовхує і притягує одночасно. Його мінливий настрій і короткий хронометраж у 15 з гаком хвилин викликає дивне відчуття недомовленості, і змушує шукати в треках якусь приховану, можливо, зовсім неіснуючу філософське підґрунтя. Разом із цим альбом привертає виразністю на тлі колег по цеху, відполірованим якісним звучанням і віртуозністю непередбачуваних басових партій.
Як на мене, "Finals." говорить про те, що творчість The Nietzsche була, є і буде досить своєрідною. І або ви помічаєте в ній обсяги виконаної роботи і талант (хай навіть жанр або манера виконання виявляться не зовсім до смаку), або розводите руками і відпускаєте одеситів на всі чотири сторони. Але те, що квартет є (або правильніше сказати вже "був") досить яскравою фігурою на українській андеґраундній сцені, немає ніяких сумнівів.
Текст — Юрій Сомов
Переклад — Anastezia G.